A A A K K K
для людей з порушеннями зору
Маріупольський професійний аграрний ліцей (МПАЛ)

Уроки звитяги: теми та матеріали для вчителів.Методичні рекомендації

Дата: 06.05.2021 12:06
Кількість переглядів: 121

Маріупольський професійний аграрний ліцей

 

 

 

«Уроки звитяги»:

теми та матеріали для вчителів

 

 

методичні рекомендації підготувала бібліотекар Азамат Л.Д.

 

 

 

 

 

                                    Маріуполь – 2021

 

МАК ЯК СИМВОЛ ДНЯ ПАМ'ЯТІ ТА ПРИМИРЕННЯ

 

https://old.uinp.gov.ua/sites/default/files/userupload/fb4_1.jpg

 

Законом України “Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років” в Україні встановлено День пам’яті та примирення 8 травня. Таким чином, Україна розпочала нову традицію святкування 8 та 9 травня в європейському дусі пам’яті та примирення. 

Для заходів, приурочених до цих дат на державному рівні з 2014 року використовується новий символ – червоний мак. 

Дизайн маку розроблено за ініціативи Українського інституту національної пам'яті та Національної телекомпанії України. Автором символу є харківський дизайнер Сергій Мішакін. Графічне зображення є своєрідною алюзією: з одного боку воно уособлює квітку маку, з іншого – кривавий слід від кулі.

У 2014-му році, коли Україна вперше приєдналася до європейської традиції відзначення Дня пам'яті та примирення, гасло пам'ятних днів було "Ніколи знову". Його Сергій Мішакін використав для створення нового символу (варіації українською, англіською та кримськотатарською нижче). А з 2015 року гаслом відзначень Дня пам'яті та примирення і Дня Перемоги стало "Пам'ятаємо. Перемагаємо".

Мак – символ пам'яті у світі

Його появу пов'язують із віршами двох людей: канадського військового лікаря Джона Мак-Крея та представниці Християнської асоціації молодих жінок Мойни Майкл. Перший під враженням боїв у Бельгії у 1915 році написав твір “На полях Фландрії”, що починався словами:

“В полях фламандських квітне мак
Поміж хрестів – скорботний знак
По нас…”

(переклад Оксани Самари)

Друга – 1918 року написала вірша “Ми збережемо віру”, в якому обіцяла носити червоний мак у пам’ять про загиблих. Саме Мойні Майкл у листопаді того ж року причепила червоний шовковий мак на пальто.

У 1920 році Національний Американський легіон прийняв маки як офіційний символ, а у 1921-у червоні маки стали емблемою Королівського Британського легіону. В Польщі червоні маки є символом перемоги 11–18 травня 1944 року Другого корпусу генерала Андерса в боях за гору Монте-Кассіно в Італії. Приспів до популярної військової пісні того часу починається словами “Червоні маки на Монте-Кассіно Замість роси пили польську кров”.

 

 

 

Прапор Перемоги

 

https://uinp.gov.ua/storage/app/public/uploads/2020-06-04/15/Vqq1591273691AO6.png

 

Прапор Перемоги, піднятий у травні 1945-го року над Рейхстагом, став однією з ключових міфологем радянської пропаганди. Імена росіянина Михайла Єгорова та грузина Мелітона Кантарії знали всі радянські школярі, починаючи з першокласників. От тільки мало хто здогадувався, що в цьому списку мало бути іще одне ім’я – українця Олекси Береста.

Він був одинадцятим із шістнадцяти дітей в родині Берестів із села Горяйстівка Охтирського району, що на Сумщині. Йому пощастило вижити в часи Голодомору, який забрав батьків і вісьмох братів і сестер. Працював у колгоспі нарівні з дорослими, закінчив курси трактористів.

В армію пішов добровольцем ще в жовтні 1939-го, брав участь у Зимовій війні проти Фінляндії, врятував життя командира. Пройшов усю війну, був у найгарячіших точках, у складі 150-ї стрілецької дивізії 1-го Білоруського фронту брав участь у вигнанні нацистів з території Польщі, брав Берлін.

Радянське командування велике значення приділяло різним ідеологічним моментам, одним з яких було встановлення Червоного прапора Перемоги над Рейхстаґом. Напередодні штурму Військова рада 3-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту підготувала дев’ять прапорів Перемоги, які були передані представникам дев’яти дивізій, що входили до її складу. Розвідгрупу, яка 1 травня 1945 року прикріпила полотнище №5 над Рейхстаґом, очолював українець, лейтенант Олексій Берест.

У Берліні довелося йому відзначитися і ще в одному епізоді. На ранок 1 травня офіцери СС, які захищали Рейхстаґ, викинули білий прапор і висловили готовність до переговорів – але лише з офіцером рангом не нижче полковника. Найвищим чином був комбат, капітан Неустроєв. Але він був надто непрезентабельний: сухорлявий, невисокий на зріст. Не довго думаючи, Неустроєв дав команду перевдягти в полковника богатирського зросту Береста, а сам пішов при ньому «ад’ютантом». Після чотирьох годин перемовин німці погодилися здатися.

Але про це все в переможному екстазі радянського керівництва якось забулося. 8 травня 1946 року за встановлення прапора Перемоги над Рейхстаґом звання Герой Радянського Союзу отримали: капітан Давидов, сержант Єгоров, молодший сержант Кантарія, капітан Неустроєв, старший лейтенант Самсонов. 15 травня такої ж честі був удостоєний старший лейтенант Сьянов, який забезпечував прикриття групі Олексія Береста. Самого Береста нагородили лише орденом Червоного Прапора. Спроби побратимів після війни добитися відновлення справедливості не мали успіху – на всі запити приходила відповідь, що за один і той самий подвиг двічі не нагороджують.

Досі лишається загадкою, хто викреслив Олексу Береста із списку «прапороносців Перемоги»? За однією з версій, це зробив маршал Жуков, який не долюблював політпрацівників. За іншою – сам Сталін, який хотів, щоб у символічному списку фігурували лише представники двох народів: росіянин і грузин. Відомо лише, що в офіційному поданні на нагородження хтось владною рукою над прізвищем Береста накреслив резолюцію: «Кр. Знамя».

Олексій Берест демобілізувався з армії у 1948 році, оселився з дружиною в Ростові-на-Дону. Непоступливий характер і загострене почуття справедливості стали причиною частої зміни роботи. У 1953-му його звинуватили в розтратах кіномережі, яку він очолював. А більше – у тому, що він викинув із 2-го поверху слідчого, який поставив під сумнів його бойові заслуги. Вирок – 10 років пермських таборів (через 5 років його звільнять по амністії).

У 1970-му році Олекса Берест трагічно загинув на очах 5-річного онука, рятуючи з-під потяга дівчинку, яку зіштовхнули з перону. Герою було лише 49.

 

 

 

           

 

 

 

 

 

Книжкова виставка «ПАМ'ЯТЬ НЕТЛІННА».

 

 До Дня пам’яті та примирення та до 76-ї річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні

Україна у 2014 році розпочала нову традицію відзначення 8 та 9 травня в європейському дусі пам’яті та примирення. Новий зміст Дня пам’яті та примирення і Дня перемоги над нацизмом полягає у переосмисленні подій Другої світової війни, руйнуванні радянських історичних міфів, рівному вшануванні пам’яті кожного, хто боровся з нацизмом, перенесенні акценту з історії військових дій на історії конкретних людей, а відтак відмові від святкування на користь вшанування. Спільна перемога над нацизмом була б неможливою без внеску українців – без незламності та людської гідності сотень тисяч звичайних людей.

Друга світова війна не оминула жодної української родини. Захищати своїх рідних та свій дім від ворога до лав Червоної армії пішло понад 7 мільйонів українських синів і доньок. В арміях Союзників воювали 250 тисяч, а в Українській повстанській армії – понад 100 тисяч вояків.

За кожною із наведених цифр стоять долі конкретних людей. Без їхніх історій наша пам’ять про Другу світову не буде цілісною. Саме тому вони відтворюються як реліквії для сприйняття молодшими і прийдешніми поколіннями.

Книги, представлені на виставці «Пам'ять нетлінна», висвітлюють причини виникнення Другої світової війни, відтворюють панораму подій від початку війни в 1939 році до капітуляції нацистської Німеччини, спогади безпосередніх учасників війни.

Також відвідувач бібліотеки має можливість ознайомитися з літературою про події Другої світової війни на Донеччині. Це документальні матеріали державних архівів, спогади та особисті документи ветеранів війни, нариси журналістів та краєзнавців з місцевої преси.

До Дня пам’яті та примирення 8 травня та до 76-ї річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні Український інститут національної пам’яті продовжує всеукраїнську безстрокову акцію «Родинні історії війни». Щоб взяти участь в акції – опублікуйте свою розповідь у будь-якій соціальній мережі під хештегом #РодинніІсторіїВійни. Додайте до тексту фотографію члена родини, чиєю історією ви ділитеся.

 

«В'язні з України в концтаборі Маутгаузен:

історія та пам'ять»

https://uinp.gov.ua/storage/app/public/uploads/2020-07-30/17/YeX1596117660OPg.png

Книга «В'язні з України в концтаборі Маутгаузен: історія та пам'ять» повертає пам'ять про понад 20 тис. вихідців з України в цьому таборі: їхнє життя і побут, стратегії виживання і спротив, повстання радянських офіцерів і "Мюльфіртельське полювання на зайців" і багато іншого.

Упорядниками видання стали докторантка Інституту сучасної історії Віденського університету Руслана Берндл, австрійський історик, автор двох монографій про «Маутгаузен», доктор Маттіас Кальтенбруннер та кандидатка історичних наук, співробітниці Інституту історії НАН Тетяна Пастушенко.

У книзі представлені результати дослідження архівних матеріалів, які розкривають тему перебування в цьому концтаборі понад 20 тисяч чоловіків та жінок з України. Дослідження Маттіаса Кальтенбруннера присвячене унікальному випадку – повстанню радянських офіцерів у 20-му блоці «Маутгаузена», їх втечі та повоєнній історії формування оповіді про ці події тими, хто вижив. У книзі використані фотографії з Федерального архіву в Берліні.

Основний зміст складають інтерв’ю з колишніми в’язнями, записані спеціально для цього видання, а також під час різних дослідницьких проєктів, зокрема з архіву Меморіального музею концтабору «Маутгаузен», Архіву усної історії «Та сторона», Міжнародного товариства «Меморіал» (Москва). Публікуються також біографії радянських військовополонених, які реконструювали їх рідні. Книга розрахована на широке коло читачів.

Книга вийшла друком завдяки співпраці Українського інституту національної пам'яті, Інституту історії України НАН України, Посольства України в Республіці Австрія, а також з підтримки Міжнародного комітету колишніх в’язнів концтабору «Маутгаузен», Української організації борців антифашистського опору та Національного меморіального комплексу «Висота маршала І.С. Конєва».

 

23 травня - День створення української Морської Піхоти

 

Морські піхотинці до останнього трималися в Криму під час окупації півострова російськими військами ( 2014 рік), а нині гідно несуть службу на Донбасі та інших важливих напрямках, захищаючи незалежність і територіальну цілісність нашої держави.  

23 травня ми відзначаємо створення української Морської піхоти.     

В цей день у 1918 році розпочалося формування першої регулярної частини даного роду військ – бригади морської піхоти Української Держави. Про організацію та бойовий шлях наших морпіхів часів Української революції 1917–1921 років читайте в матеріалі Українського інституту національної пам'яті. 

Моряки-чорноморці активно підхопили хвилю українізації, яка розгорнулася в 1917 році в армії та на флоті колишньої Російської імперії. Першою на Чорноморському флоті українізувалася берегова частина – севастопольський півекіпаж під командуванням підполковника Володимира Савченка-Більського. Офіцери та матроси севастопольського флотського півекіпажу сформували Окремий морський курінь імені Петра Сагайдачного, який відбув з Криму на посилення гарнізону в Києві. Вояки куреня взяли участь у боях з більшовиками на київських вулицях у лютому 1918 року.

У часи Гетьманату процес створення морської піхоти України вийшов на системний рівень. 23 травня 1918 року гетьман Павло Скоропадський видав наказ №70 «Про початок формування бригади Морської піхоти в складі трьох полків для несення служби». Було визначено, що кожен полк складається з трьох куренів (батальйонів), а кожен з куренів мав по 4 піхотні і по одній кулеметній сотні (роті). 15 липня встановлено уніформу морської піхоти. 

За планами Морського відомства Української Держави, 1-й полк морської піхоти мав дислокуватися в Одесі, 2-й в Миколаєві, 3-й в Херсоні. Передбачалося також створення трьох ескадронів морської кавалерії – в Одесі, Очакові та на Перекопі. Підрозділи морської піхоти призначалися для берегової оборони та проведення десантних операцій. Формуванням бригади займався відділ морської піхоти Головного морського штабу Морського міністерства на чолі з підполковником Гаврилом Никогдою. До кінця правління Павла Скоропадського формування бригади так і не було завершене.

Створення частин морської піхоти тривало за часів Директорії. В лютому 1919 року Армія УНР втратила контроль над чорноморським узбережжям, а також була змушена залишити Київ. Штаб берегових військ перенесли до Вінниці, а згодом керівні структури опинилися на Прикарпатті. Тут на території Західної області УНР почався новий етап історії морської піхоти.

24 березня 1919 року було видано наказ по Морському міністерству УНР про формування полку морської піхоти. До його складу мали поступити мобілізовані військовими апаратами УНР та ЗО ЗУНР громадяни, які раніше проходили службу на російському та австро-угорському флотах. На практиці більшість особового складу полку було набрано з місцевих сплавників лісу (бокорашів). Вони володіли складним ремеслом керування плотами та човнами на гірських карпатських річках і згодом могли стати вправними моряками. За пропозицією одного з організаторів частини, полковника Гната Стефаніва, полк морської піхоти отримав назву Гуцульський. Тривалий час ним командував полковник Петро Сич.

Завершення формування Гуцульського полку морської піхоти у травні 1919 року припало на критичний для збройних сил України час – польські війська відтіснили Галицьку армію до Збруча, більшовики змусили Армію УНР залишити більшу частину Волині. Тільки на початку червня українські армії оговталися від поразок і перейшли у контрнаступ: галичани розпочали славетну Чортківську офензиву, а наддніпрянці вели бойові дії, щоб закріпитися на Поділлі. 1-й Гуцульський полк морської піхоти наступав у складі формування «Запорізька Січ», пізніше реорганізованого в 2-гу окрему пішу дивізію Армії УНР. Морські піхотинці відзначилися у боях з більшовиками за Волочиськ, Фельштин (нині Гвардійське), Ярмолинці, Бар, Жмеринку тощо.

Влітку 1919 року було ухвалене рішення про формування 2-го полку морської піхоти, а на базі двох полків – дивізії морської піхоти під командуванням колишнього морського міністра Михайла Білинського. Тим часом 1-й Гуцульський полк увійшов до складу 12-ї дивізії Київської групи Армії УНР, а пізніше до Київської збірної дивізії.

У серпні 1919 року 1-й Гуцульський полк наступав в напрямку Христинівки (Черкащина). Це був час Офензиви на Київ – Одесу, великого наступу об’єднаних українських армій (галицької та наддніпрянської). Надалі морські піхотинці розділили з іншими частинами Армії УНР всі труднощі боротьби з більшовиками та денікінцями; так само вони стали жертвою епідемії тифу, яка знесилила українське військо і врешті привела його у так званий «Трикутник смерті» в грудні 1919 року.

Морські піхотинці були серед тих героїв Армії УНР, які не склали зброї, а вирушили у Перший Зимовий похід тилами денікінських і червоних окупантів. За п’ять місяців морські піхотинці разом з іншими українськими вояками пройшли з боями не одну тисячу кілометрів, перш ніж з’єдналися з 2-ю стрілецькою дивізією Армії УНР, яка наступала на Поділлі в союзі з Військом польським.

Після завершення Першого Зимового походу Армію УНР було вчергове реорганізовано. 1-й Гуцульський полк не стали відновлювати, а колишні його вояки продовжили нести службу в складі 4-ї Київської стрілецької дивізії. З червня до листопада 1920 року вони воювали на Поділлі та в Галичині. Паралельно у 1920 році в Армії УНР було створено нову військово-морську частину – 1-й флотський півекіпаж (згодом – Військова флотилія). Матросами був укомплектований також бронепотяг «Чорноморець». Як і Військова флотилія, він перебував у розпорядженні командира 1-ї Запорізької стрілецької дивізії. 21 листопада 1920 року моряки Військової флотилії разом із бронепотягом «Чорноморець» забезпечили відхід українського війська на польський бік річки Збруч в районі Підволочиська, до останнього затримуючи ворогів.

Відважні морпіхи були учасниками і трагічного Другого Зимового походу Армії УНР восени 1921 року.  17 листопада 1921 року учасники рейду зазнали поразки в бою з червоними під Малими Міньками на Житомирщині. Серед загиблих був і один з творців морської піхоти УНР Михайло Білинський.

Долаючи непереборні труднощі в безупинних воєнних операціях, морпіхи Української Народної Республіки засвідчили високі бойові якості, стійкість та вірність Україні. І хоча з 1919 року українським військам довелося воювати далеко від моря, творці і командири флотських частин продовжували плекати військово-морські традиції. Сучасна морська піхота Військово-Морських Сил Збройних Сил України є гідною спадкоємницею героїчних учасників визвольної боротьби часів Української революції 1917–1921 років.

 

 

 


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора